Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
ДНК-тестування для встановлення батьківства зараз є простим і дуже надійним методом, і «його доказова цінність значно переважає будь-які інші докази, надані сторонами для доведення факту близьких стосунків.
На це звернув увагу Європейський суд з прав людини, визнаючи порушення ст. 8 конвенції у справі «Moldovan v. Ukraine», інформує «Закон і Бізнес».
Заявник скаржився на те, що національні суди відмовилися брати до уваги докази ДНК, наполягаючи на необхідності застосування застарілого законодавства, яке вимагало доказів спільного проживання та інших «соціальних» обставин.
ЄСПЛ зазначив, що Сімейний кодекс (Кодекс про шлюб та сім’ю) 1969 року був прийнятий у той час, коли ДНК-тестування ще не набуло поширення. Таким чином, положення ст. 53 кодексу надавали можливість встановлювати батьківство на «соціальних» підставах і вони залишалися незмінними протягом десятиліть, навіть коли надійне ДНК-тестування вже широко використовувалося.
Оцінюючи висновки суду апеляційної інстанції, підтримані судом касаційної інстанції, про те, що для дитини, народженої до 1.01.2004, докази ДНК самі по собі не можуть бути підставою для судового визнання батьківства, ЄСПЛ також звернув увагу на побіжність висновку національних судів про можливу недостовірність доказів ДНК, поданих заявником.
На думку ЄСПЛ, наслідки такого підходу можна порівняти з наслідками негнучких строків або інших процесуальних обмежень, які унеможливлюють встановлення або оспорювання батьківства, зокрема з використанням нових методів тестування. Водночас Суд неодноразово встановлював, що такі обмеження суперечать важливості інтересу приватного життя. Як наслідок, ЄСПЛ констатував порушення у цій справі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім цього, в огляд практики ЄСПЛ за березень 2024 року, що підготовлений Верховним Судом, увійшли й низка інших. Зокрема, у рішенні у справі «Kanatli v. Türkiye» ЄСПЛ нагадав, що система, яка не передбачає альтернативної служби або будь-якої ефективної та доступної процедури розгляду заяви про відмову від проходження військової служби з релігійних або інших міркувань, не може розглядатися як така, що досягла справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та інтересами осіб, які відмовляються від військової служби з релігійних або інших міркувань.
У справах «Kostyuchenko and others v. Ukraine» (№8908/22 та 10 інших заяв) та «Petrakovskyy and Leontyev v. Ukraine» (№№26815/16 та 3612/16) констатовано порушення ст.ст. 3 та 13 конвенції через неналежні умови тримання під вартою та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту, непроведення національними органами влади ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження.
А у рішенні у справі «Didenko v. Ukraine» (№ 5800/22) визнано порушення §1 ст.6 конвенції через неповідомлення заявника про апеляційну скаргу, подану стороною в його справі.
_03_03.png)
